Грицяк Наталя Вітіславна,
кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної та гуманітарної політики Української Академії державного управління при Президентові України, автор модуля «Гендерна політика в Україні», координатор проекту «Гендерна освіта в Українській Академії державного управління при Президентові України» проекту ПРООН «Сприяння гендерній рівності».
У нашому суспільстві тривають процеси демократизації і гуманізації, завдяки яким створюються рівні можливості для реалізації особистості та самореалізації всіх людей незалежно від їх соціального походження, становища, національності, віку, статі. Справжня гуманізація передбачає переборення віковічно пануючих над жінкою стереотипів, емансипацію всього суспільства, звільнення культури від сексистської ідеології та впровадження концепції «гендеру» в усі сфери суспільного життя.
У перекладі з англійської «гендер» – це стать, концепція гендеру – це концепція соціальних відносин або соціально-організованих відносин між статями, яка включає такі характеристики, як біологічна стать, статево-рольові стереотипи та визначені суспільством норми чоловічої і жіночої поведінки.
До 60-х років ХХ століття всі дослідження гуманітарних наук були андроцентричними і здійснювалися з позицій чоловічого домінування в суспільстві. Концепція гендеру стала загальновизнаним досягненням неофеміністичного руху, що поширився в 60-70-х роках на Заході. Цей рух в принципі змінив уявлення про зміст демократії, змусив побачити багатобарвність соціального простору.
Із середини 70-х років в західних університетах стали виникати центри «жіночих», «феміністичних», «гендерних» досліджень, головним завданням яких стало дослідження та визначення особливостей жіночого «начала», жіночого підходу, жіночих цінностей. З розвитком цих досліджень вчені розпочали будувати свій аналіз, виходячи з порівняльних характеристик «чоловічого» і «жіночого». У центрі стояло поняття «гендер» («gender»), застосування якого передбачало перехід досліджень з біологічного рівня на рівень «соціальний» та відмову від постулату про «природне» призначення статей.
Широке застосування концепції гендеру, гендерних досліджень в США, Канаді, Скандинавських країнах здійснило вагомий вплив на еволюцію суспільних норм і уявлень про відношення між статями та призначення жінки. Наукові знання в свою чергу стимулювали зміну масової свідомості, сприяли трансформації моралі, традицій, інститутів. І дискусія, розпочата феміністками в 60-х роках, отримала завершення в прийнятті міжнародним співтовариством цілого ряду документів. Тож сьогодні за міжнародним правом соціальна сутність жінки оцінюється вище, аніж її біологічна суть.
Організація та впорядкування українського суспільства на демократичних засадах потребує нового змісту всієї системи соціальних норм, що регулюють сучасні суспільні відносини, а також вдосконалення тих із них, що історично себе виправдали. А для цього варто звернутися до історичних відомостей про роль і місце жінки в українському суспільстві на різних етапах становлення і розвитку української держави.
Шлюбно-сімейні відносини Київської Русі регулювалися виробленими у взаємодії сімейних колективів та органів публічної влади правовими звичаями. Основою створення сім’ї була змова (домовленість) молодих.
Із запровадженням християнства 988 року і присвоєнням церквою монопольного права утвердження шлюбу, почали складатися норми шлюбного права. Процес цей йшов двома шляхами: через трансформацію давніх весільних обрядів у правовий звичай і через узаконення рішень органів церковної влади, що спиралася у своїх діях на візантійське шлюбне право. Їх узаконення належить до середини ХІ століття. Зафіксовані у законодавчому кодексі князя Ярослава Мудрого, а пізніше й в інших зводах, вони своєрідно акумулювали багатовіковий досвід суспільного буття східного слов’янства.
Для вступу в сам шлюб від жінок на Русі вимагалося виконання багатьох умов. Однією з них був шлюбний вік: 15—16 років, в ХІV—ХV століттях від 12 до 18 років. Церква забороняла укладення шлюбів з представниками інших конфесій. Однак, ці заборони не поширювалися на великокнязівські родини, члени яких досить часто укладали шлюбні угоди з представниками правлячих династій зарубіжних країн.
Відповідно до існуючих у Київській Русі церковно-правових норм не дозволялося більше двох разів вступати до шлюбу. Третій шлюб був дозволений лише у випадку смерті другого чоловіка. Шлюбні узи церква проголошувала непорушними. Їх розривання допускалося лише у виняткових випадках і тільки після судового розгляду.
Давньоруське право розлучення також виникло з прийняттям християнства і поширенням церковного шлюбу, і хоча світська влада неодноразово втручалася в цю сферу діяльності церкви, сама церква була монопольним регулятором його розвитку. На початку підставою до визнання шлюбу недійсним рахувалася лише смерть одного із подружжя. Проте вже в епоху Устава Ярослава церковна практика розширила перелік причин розлучення. Приводом для розлучення подружжя була, звичайно, невірність дружини. Цікаво, що подружня невірність чоловіка не давала підстав для розлучення. Пізніше, з розвитком феодального права жінки дістали право розлучення по причині зради чоловіка.
Жінку як об’єкт суспільного життя ХVІ—ХVІІ століть вивчали історики ХІХ століття досить поверхово, через призму чоловічої звитяги і козацького аскетизму.
В Україні ХVІ—ХVІІ століть суспільне становище жінок, на відміну від Західної Європи, залежало не від суспільного статусу чоловіка, а від власного майнового становища. Тому шляхтянки, незалежно від сімейного стану, володіючи величезними земельними латифундіями, отримували суспільну вагу.
Будучи значимою одиницею суспільства, жінка за повнотою своїх прав і свобод не становила у цей період будь-якого винятку. Їх правове становище нормував Литовський Статут, у карних та цивільних постановах якого був закріплений принцип рівного права для чоловіків та жінок. Забезпечивши майнову незалежність жінок та їхні права на успадкування землі, Литовський Статут, таким чином, узаконив рівний з чоловіком правовий статус, що мало для жінки неабияке значення.
Повноліття у Першому Литовському Статуті 1529 року було визначено для чоловіків — 18 років, для жінок — 15 років (Див.: Первый Литовский Статут 1529 г. / Подготовлен Лазуткиной С., Гудавичусом Э. – Вильнюс, 1983—1985 гг. — Ч. 1—2. – С. 35—40.).У Третьому Статуті 1588 року термін повноліття для жінок знижено до 13 років (Там само.). З цього часу дівчина ставала не тільки повноправною володаркою спадкового майна у випадку сирітства, але й могла мати окрему власність ще за життя батьків.
Українські шляхтянки у зазначений період користувалися широкою свободою і правовою незалежністю, не поступаючись у повноті своїх громадських прав чоловікам. Жінки-землевласниці не були усунені і від такої державної справи як сплата податків, які збиралися з них як з повноправних членів суспільства, без будь-яких обмежень. Жінки не були усунуті і від заняття державних посад. Як свідчать документи, жінки могли займати та наслідувати посаду старости.
Українська сім’я, як правило, базувалась на принципах рівноправності подружжя, і українська церква, визнаючи жінку значимим членом суспільства, цього не заперечувала. Дружина (від слова «друг») була для чоловіка не слугою, рабинею, а товаришкою, на відміну від великоруської жінки — «жены» (від «роженица»).
Для шлюбності ХVI—XVII століть в Україні було характерне таке унікальне явище, як розлучення, причому воно відбувалось не лише з причин, які допускала церква, а й через незгоду у подружжі і навіть через втрату довіри та любові, або хронічну хворобу одного із членів подружжя. Після усіх формальностей, пов’язаних з розлученням, чоловік та жінка могли вступати у нові шлюби.
Оповіді іноземних мандрівників та дипломатів того часу свідчать про значну самостійність українських жінок. Вони змальовують їх досить привабливими, відважними та рівноправними учасницями тогочасного життя та побуту. Такої свободи та незалежності не знали ні західноєвропейські, ні московські, ні, тим більше, азіатські жінки.
Статус жінки в правових традиціях української держави доби запорізького козацтва також видається досить цікавим. Запорізьким козакам не дозволялося бути жонатими в місці їх проживання (на Січі), а які вже одружені, слід було, щоб їхні жінки жили поблизу від Січі, в зимівниках і слободах, куди козаки навідувались час від часу.
Відсутність постійного спілкування з жіноцтвом на Січі очевидно призводила не стільки до забуття, байдужості або зневаги, скільки до ідеалізації жіночого начала. У системі духовних цінностей запорожців традиції шанування жінки-матері набули й світоглядного значення. Це виражалось не лише в ідеалізації таких понять, як Україна-мати, Січ-мати, козацька шабля мати, де Січ і шабля уособлювали ідеальну матір заступницю, але й поклоніння жінці — матері-Богородиці, яку козаки вважали своєю релігійною покровителькою і заступницею. Ікони Божої Матері вважалися серед козаків найшанованішими.
В основі середньовічного законодавства Російської імперії лежали патріархальні погляди та судження на призначення жінки. Теоретичною та моральною опорою властей було християнське вчення про відношення між статтями, за яким жінка створена після чоловіка — створена для чоловіка, не тільки помічниця чоловіка, але помічниця подібна до нього. Створена із ребра чоловіка, вона «зобов’язана йому і світлом, яким вона насолоджується, і ім’ям, яке носить».
У суспільному та науковому середовищі другої половини ХІХ століття були широко популярні ідеї про природну неповноцінність жінки. Прихильники цих поглядів переконували суспільство в тому, що їх кров має більше води, мозок слабший, рівень здібностей нижче, ніж у чоловіків, а функції материнства серйозно виснажують організм.
Домінування подібних суспільних поглядів на жінку суттєво впливало на законодавство, тим більше, що вони не були рідким виключенням. Переважаюча більшість суспільства, не тільки чоловіки, а й самі жінки, дотримувалися погляду, що жінка ні в якому випадку не є істота рівноцінна чоловікові, і навіть прихильники жінок не ставили питання про визнання рівноцінності її людської гідності.
Законодавство, у повній відповідності з цими поглядами, розглядало жінку як слабку, не зовсім розумну, хибну істоту, яка потребує особливого захисту, підпорядкування авторитету і яку слід утримувати у відповідних межах.
Законодавча рівність прав жінок та чоловіків, що проголосила радянська влада 1917 року, забезпечила участь жінок у соціально-економічних соціалістичних перетвореннях. Жінки отримали право здобувати освіту, працювати на виробництві, незначну частину сімейних обов’язків переклавши на державні побутові установи. Але українські жінки, як і чоловіки, зазнали політичного та економічного терору з боку партії — держави.
З кінця 80-х років в українській науці почалося переосмислення історичного минулого України, зокрема радянського періоду. У цей час з’являється нове бачення реалій жіночого буття за радянських часів. Відзначаючи досягнення радянської влади у законодавчому закріпленні рівності чоловіків та жінок, надані жінкам можливості набувати освіту і працювати на виробництві нарівні з чоловіками, дослідники відзначають відсутність автономії жінки як особистості на фоні трагедії українців як нації.
Сьогодні процес утвердження й забезпечення рівноправності в незалежній Україні має національні та європейські особливості. На порозі ХХІ століття процеси рівноправності між жінкою і чоловіком в українському суспільстві чимдалі зазнають європейських і світових впливів. Це насамперед вплив міжнародного жіночого руху, світової інтеграції людства в усіх сферах життя, його інтелектуалізації і гуманізації.
Конституція України, що втілила основні напрями і перспективи світового розвитку, юридично закріпила права та свободи громадян, які рівні перед законом. Особливістю конституційно-правових норм про гендерну рівність є і те, що з-поміж прав і свобод виділяється окремо право жінки й чоловіка на рівність перед законом як самостійне основне право людини, поважання якого має бути гарантоване кожній людині. Це значний крок у становленні і забезпеченні гендерної демократії в Україні. Визначаються і гарантії цього права через створення можливостей. Цим самим в Конституції України відображені світові тенденції утвердження гендерної рівноправності.
Конституційний акцент на наданні можливостей у забезпеченні гендерної рівності пов’язаний як з правовою діяльністю, так і з реальними практичними кроками. Юридичне забезпечення гендерної рівності неможливе без практичної його підтримки і втілення через механізми такого забезпечення. Поряд із законодавчою на це має бути також спрямована організаційна, правозастосовна та правоохоронна діяльність держави.
Перед жіноцтвом, його організаційними структурами стоїть завдання — оволодіти правовими механізмами входження в політичну владу і механізмами впливу на її функціонування. А з боку держави є потреба в прийнятті законодавчих актів, цільових програм щодо зменшення диспропорції представництва обох статей в органах законодавчої та виконавчої влади.
За сучасного рівня політичної та правової культури в Україні ця ідея ще не може бути повною мірою реалізована. Проте вже намітилася тенденція до її втілення через поступове прийняття правових актів, пов’язаних з забезпеченням гендерної збалансованості в органах влади.
Проте ідея гендерного квотування ще важко сприймається в Україні структурами, від яких залежить прийняття відповідної правової норми. Тому в країні ще не досягнуто мінімальних меж представництва (квот) у органах влади ні на загальнодержавному, ні на місцевому рівнях.
Перед державою стоїть завдання створити ефективний організаційно-правовий механізм викорінення дискримінації на основі статі. Втілення конституційно-правових засад гендерної демократії в українському суспільстві, гендерної рівності — це своєрідна державно-правова гарантія безпеки, стабільності та розвитку України. Проте таке втілення стане реальністю за умови активізації жінок насамперед у політичному і громадському житті, вироблення ними спільно з чоловіками державної стратегії гендерної демократії, консолідації жіночого соціуму і його громадських структур як соціально-політичної сили, здатної до конструктивних творчих перетворень.
