Слово "гендер" комп'ютер правив на "тендер". Патріархальна машина чоловічого роду явно чинила опір усіляким гендерним міркуванням, виявляючи дивовижну солідарність із депутатами Верховної Ради України попереднього скликання, які свого часу, можна сказати, заулюлюкали законопроект про гендерну рівність. З комп'ютером все просто: очевидно, його словниковий запас формувався раніше, ніж у нас в Україні взагалі зазвучало поняття гендеру (воно виникло в науці у сімдесятих роках минулого століття в Англії). Словечко, проте, останнім часом, стало навіть модним, якщо судити по тому, як часто воно звучить на усіляких поважних зібраннях і мелькає на шпальтах різноманітних видань, частогусто не маючи жодного відношення до питань, про які йдеться. Отже, саме слово ми вже знаємо, але до пуття не розуміємо, що воно насправді означає, навіщо воно нам, і чому весь світ сьогодні переймається гендерною проблемою. Вона названа серед п'яти глобальних тривог планети: бідність, екологія, демографія, мир і гендер. За роз'ясненнями я звернулася до людини, компетентної у цій сфері - Тамари Михайлівни Мельник.
Політолог. Кандидат юридичних наук. Спеціалізується з проблем політичної системи суспільства, формування та функціонування державних і громадських структур, їх взаємодії. Співавтор перших посібників та підручників з політології, виданих в Україні Автор книжки "Гендерна політика в Україні" (К., 1999), науковий редактор першого комплексного видання з питань гендеру в Україні Тендерний аналіз українського суспільства" (К., 1999). Експерт проекту ПРООН "Сприяння гендерній рівності". Науковий керівник групи експертів, що здійснюють гендерну експертизу українського законодавства.
Тамара Михайлівна літня жінка, тієї типової слов'янської комплекції, яка, як правило, не залишає шансів на елегантний вигляд. Як правило, але пані Тамара, безперечно, виняток. Легкий макіяж і з якимсь особливим шармом пов'язана косинка на шиї- деталі, які зауважую зумисне. Йтиметься ж бо про рівність чоловіків і жінок, про рівність їхніх прав і можливостей, що жодним чином не нівелює суто природних відмінностей між статями, а навпаки, забезпечує всі умови для самовираження кожної особистості у відповідності з її внутрішніми потребами і спроможністю. Одне слово, жінка завпеди залишатиметься жінкою, але жінка теж людина, як зауважили феміністки на початку минулого століття і кинулися в бій за свої права.
З цього й почали ми з пані Тамарою розмову, яка, зрештою, перетворилася на емоційну лекцію для одного слухача, її й пропоную читачам нашого журналу.
Жінка теж Людина
Історія держави - це історія чоловіків. У нашій писаній історії жінок майже немає. Це історія насильства, історія воєн, а не історія життя громадянського суспільства. Як виховують нас зі школи? "Мама моет раму, папа читает газету" - перша фраза у букварях. І потім так усі десять років. Професійна орієнтація: хлопчики граються в армію, дівчатка шиють і куховарять. У світі чоловіки найкращі кухарі. А в нас посуд дарують лише дівчаткам. Звідси починається установка. Так буде, доки існуватиме патріархальна сім'я і доки не утвердиться сім'я егалітарна.
Виступав якось по телевізору на той час народний депутат України Валентин Симоненко освічений, цікавий чоловік. І на закінчення на запитання тележурналістки Олени Роміної: "Що для Вас жінка?" відповів: "Женщина это биостимулятор всех моих побед". Не будемо говорити про некоректність самого запитання (воно засвідчило лише рівень інтелекту й інтелігентності журналістки). Отже, на всю Україну депутат заявив, що жінка для нього не пані, а "біостимулятор", і вона, мабуть, ще й має це за честь...
Або ось запитання в іншій телепередачі: "Чи може бути жінка красивою і розумною?". А чому не спитати: чи може бути чоловік красивим і розумним? Ні, там нема сумніву він завжди розумний. Він ще в пелюшках, а вже депутат. Сім'я, дитсадочок, підручники, суспільство формують нам такого чоловіка і таку жінку. Громадянського життя наче нема. Історія чоловіків. Історія насильства. Ці чоловіки наче на траві пасуться, в полі сплять. Де вони зростають такі розумні? А жінки то не історія. Починаючи від М. Карамзіна: "История государства Российского", ''не суспільства, а держави, тобто, певної його організації. Ми сформовані на цьому. Наші ясла, садочок школа, вуз відводять жінці одне місце, чоловікові інше.
Але зараз ідуть цікаві процеси. Зміни відбуваються в реальних соціальностатевий відносинах. Людство потребує нового ресурсу: розумового, інтелектуального, фізичного, професіонального. Чоловічий ресурс сьогодні вже цю потребу не задовольняє, він вичерпаний. Отже роль жінки в усіх сферах життя зростатиме на неї сьогодні є соціальне замовлення. Сучасне суспільство не може моделювати й проектувати майбутнє без гендерного підходу до свого розвитку.
Прогрес відбувається там, де розвивається особистість. Як розвивається особистість, так розвивається суспільство. Цей процес активізувався зі становленням Нового світу, з розвитком капіталу. Вийшовши за межі приватного патріархального господарства, людина почала шукати сфери, де може самореалізуватися, виразити своє власне "Я". Ще в шістнадцятому столітті було заявлено про природні права людини: на життя, на житло, на працю, тобто, на реалізацію насамперед своїх первісних потреб. У сімнадцятому столітті уже була доктрина природного права, а вісімнадцяте поставило питання про соціальні права. Тоді, згадаємо, виникла теорія правової держави, що передбачає широкий спектр соціальних прав, і теорія розподілу влади. Коли ж почали вести мову про демократію і створювати закони, виявилося, що їх створюють для чоловіків і демократія впроваджується для однієї частини населення. Декларації з прав людини, прийняті у Франції і в Америці у вісімнадцятому столітті, фактично стосувалися чоловіків. Тоді жінки включилися у боротьбу за свої права. Почався бурхливий розвиток фемінізму, яким ми (не розуміючи чим) так легко нехтуємо. Нам феміністки завоювали права: насамперед, вихід за межі сім'ї і здобуття освіти.
Зверніть увагу, як швидко йшов процес на початку минулого століття жінка заявила вже про своє право на голос політичний. Навіть Радянська влада, яка потім набула деспотичних форм, не могла не записати в Конституції : обирати і бути обраним. Отже, ми йшли з точки зору політичної (ми, я маю на увазі Україну в межах Радянського Союзу) фактично в руслі світових процесів. І в Україні розвивався фемінізм в структурі демократичного руху. Згадаймо Лесю Українку. Вона була феміністкою. Але фемінізм не знайшов такого вираження, як в Європі, бо в нас і капіталізм не відбувся у класичному європейському вигляді. Не було відповідного середовища.
Сьогодні, коли Україна входить у Новий світ на кілька століть пізніше, або точнішедискретно кілька століть входить у цей новий світ капіталу, так само, дискретно, з певними перервами, відступами, з певними муками народжується і проходить будьяка ідея. Ми переписали у Європи конституційну статтю: рівність перед законом, рівність чоловіків і жінок. Більше того, ми задекларували рівність прав і можливостей. Це не нове для нас: Але нині в Конституції України (ст. 24) поставлено акцент, що це має бути наскрізним принципом, по відношенню до інших прав і свобод статей. Дехто каже, що ми ще не готові, не доросли до цього. Не готові в тій мірі, в якій взагалі не готові бути європейським парламентом, депутатом, президентом, як ми не готові розуміти демократію. Ми ствердно записали, що Україна правова, соціальна, демократична держава, не зовсім розуміючи, що це означає. Демократія ж не може розвиватися без гендерного конструкту. Гендерна проблема в Україні назріла настільки, наскільки зрілими є питання демократи, прав і свобод людини, творення правової соціальної
Аналіз фемінізму показав, що потрібно виділити соціальні відмінності між статями. Біологічні абсолютно очевидні. Різниця біологічна була і завжди буде. Але фізіологічні, психологічні, анатомічні відмінності аж ніяк не означають, що має бути різниця соціальна у становищі й соціальному статусі Якщо жінка вкладає ті самі інтелектуальні, соціальні зусилля у роботу, чому вона тут має бути не рівною з чоловіком? Так постало поняття гендеру, що; власне, характеризує соціальні особливості статі, а за великим рахунком й означає рівність прав і можливостей чоловіків та жінок. Саме ці п'ять слів найчастіше вживаються сьогодні у європейських та оонівських документах замість поняття "гендер" (не дуже милозвучне слово, його недолюблюють самі англійці, хоч і виникло воно в Англії)
Народ це не лише чоловіки
Тепер погляньмо яке відношення має гендер до поняття "демократія": Проаналізуємо, як у школі. Демос - народ, кратос влада. Якщо ми відповімо, хто такий народ, і що таке влада й чия вона, нам стане цілком зрозуміло, чи потрібен гендер. На мій погляд, проти гендеру виступають там, де через якийсь навмисний політичний намір. Насамперед, народ це не лише чоловіки, а й жінки. І в Україні більшість жінок, на жаль. За останнім переписом аж майже на три мільйони більше жінок ніж чоловіків. Навіть це є величезною проблемою, яка має непокоїти суспільство. Адже три мільйони жінок обов'язково "заберуть" чоловіків у інших трьох мільйонів. Якщо не три мільйони, то два точно. І два мільйони дітей будуть чиїми? Шукатимемо їх по вулицях. Дитина ж, яка виростає без батька чи матері, має певні психологічні порушення щодо сприйняття реалій і свого місця в них (не хочу бути категоричною, суджу по літературі), які впливають на всю її згодом обрану життєву програму. Хіба це не проблема становлення, розвитку й життєдіяльності жінки й нормального чоловіка, хлопчика й дівчинки. Це гендерна проблема. Причому, проблема біологічного й соціального зростання у їх взаємозв'язку. Є колективи переважно жіночі або переважно чоловічі. Пригадайте, як у Радянському Союзі створювали суто чоловічі виробництва (так з'явилися північні групи чоловіків) і суто жіночі льонокомбінати. Скільки це створило проблем. А ми ще й співали: "На десять девчонок по статистике девять ребят".
Гендерна нерівновага впливає й на розвиток національного соціуму. Це підвищена жіноча міграція, і підвищена чоловіча в Україну. Сьогодні у наших західних регіонах є цілі села, де жінки виїхали за кордон, а чоловіки сидять вдома. І не можна не бачити тут гендерного фактора, а вимірювати лише середньостатистичними особами. Гендер це велика загально людська, суспільна проблема, до якої ми так важко підходимо, що свідчить про ще живучу в нашому суспільстві патріархальність.
Світ розвивався від "Я"
Мене надзвичайно дивує, коли люди, навіть прогресивно мислячі, не бачать цієї проблеми. А чому? Просте пояснення: ми були країною, де немає Людини. Ми розвивали техніку, будинки споруджували, літали в космос, а людини не було. Вона мала найнижчу ціну в суспільстві. Ми не завжди замислюємося з болем у серці, як легко говоримо про мільйони загиблих на війні, в казематах, від голоду і т. ін. Основна маса цих людей - це сильні українські чоловіки. І дев'яності роки, до речі, нічому не навчили. Адже стояли і стоять всі греблі, електростанції, споруди, а держава розвалилася. Що розвалилося? Людина не захотіла жити в тих соціальних відносинах, в т.ч. й відносинах з державою. Але й сьогодні у нас держава ще відтворює саму себе й існує поряд із суспільством поза гендерним його виміром. Приміром, коли приймається бюджет, поки мені не скажуть, що я від цього бюджету матиму в гаманці, я його не сприймаю. Наші високі посадовці наче не розуміють цього. А світ підійшов уже до гендерних бюджетів, у яких усе розраховується на людину та ще й окремо на жінку й чоловіка.
Не можуть бути точкою відліку цифри, відсотки: сьогодні сто, а завтра сто десять і це вже прогрес. Ми знаємо, як формувалися славні радянські п'ятирічки. Якщо ми, крім тих шахт, що маємо, збудуємо ще десять, це крок назад, а не вперед. Або якщо ми ліквідуємо ті шахти, я також не знаю, це крок уперед, чи назад. Мені кажуть, що уперед. Але ж натомість має бути збудовано десять заводів, чи п'ятсот магазинів, чи... Та головне, куди має подітися з тих шахт людина? Адже тільки вона повинна бути орієнтиром у прийнятті будь яких рішень. Гендер і нині не сприймається тому, що треба повернутися до особистості жінки й чоловіка, до їхніх людських якостей.
Європа розвивалася від особистості. І Америка. Коли кожен "Я" туди приїхав, установив стосунки з іншим "Я" - та й почали будувати суспільство, створювати державу, різні громадські й політичні інститути. І триста років не знають війни, триста років будують їх при всіх внутрішніх проблемах на тих засадах, на яких починали, напрацьовують все навколо особистості. У світі діє принцип: наперед мої права, а потім права держави як інституту, що обслуговує людину. Навіть президента вибирають не мільярдера, а людину середньої руки. А чому? Вона найближча до мене, до мого "Я". Гендер - це показник міри входження особистості жінки й чоловіка у світ капіталу економічного, політичного, культурного, інтелектуального.
Отже, якщо демос (народ) це не лише чоловіки, а й жінки, то вони мають бути однаково задіяні в систему народ, користуватися однаковими правами, мати однакові можливості при готовності до самореалізації, при тому розвиткові: можливостей. Друге - кратос (влада). Влада чия? Якщо це влада демократична, то вона має реалізовуватися двома половинами спільності: чоловічою і жіночою. Вони мають бути однаково представлені в структурах, які виражають владу. суспільства. Якщо ж там тільки чоловіки, а ми кажемо, що є певні відмінності між чоловіком і жінкою, то є відмінності й в інтересах, у потребах, що, звісно, позначається на прийнятті рішень. Та історично так склалося, що чоловіки більше представлені у публічній владі, бо влада базувалася в основному на фізичній силі, на зброї. Хтось (звичайно, жінка) більше мав бути задіяний в домашнє господарство. Це господарство було складне, вимагало певного нагляду, постійної пращ. Сьогодні ситуація змінюється. Яка різниця, хто натисне кнопку пральної машини, пилососа чи електропечі, хто включить газову плиту, відкриє кран? Отже, в таких умовах серед найважливіших постає проблема соціальна.
Але у нашому парламенті швидше вирішуватимуть питання, пов'язані зі зброєю, та робитимуть це з таким завзяттям, наче на нас хтось зараз нападає. Невже менш важливою сьогодні є соціальна проблема - в якому становищі вдома живе наша жінка? З таким самим інтелектом, з такою ж освітою, як чоловік, але вона має носити дрова, трусити сажу, добувати воду, яку забруднюють за схемами чоловіків. Соціальна проблематика залишається меншовартісною. Чи не тому, що в ній найбільше задіяна жінка. Чому не зробити дешеву газову плиту, а везти її зі Словенії у той час, коли стоять наші заводи? Чому ми не можемо випустити хоча б один телевізор чи один автомобіль на рівні світових стандартів? А тому що соціальна сфера нічого не варта, хоча кожен наш прем'єр намагається переконати нас у зворотному. Людина може не читати урядових документів уся соціальна проблематика і вся соціальна діяльність держави перед нею на ринку. Куди найперше пішла Маргарет Тетчер по приїзді до Києва, щоб мати уявлення про Україну, її столицю і киян? На Бессарабський ринок! Там вона зрозуміла, в якій державі перебуває і з якими політиками матиме справу. У нас немає відпрацьованої, вивіреної й науково обґрунтованої соціальної політики, хоча за Конституцією Україна - держава соціальна.
Усі місця зайняті! На них давно сидять чоловіки
Чи може бути право тільки для чоловіка? У нашій Конституції добре написано про рівність прав, а отже начебто й про правову демократію. Але я розгортаю свій паспорт і бачу, що я громадянин, а не громадянка. Нещодавно доктор юридичних наук, професор О.М. Костенко сказав, якби у нас були грамотні й принципові! адвокати, то не можна було б засудити жодну жінку. Адже в законодавстві немає "злочинниці", там є лише "злочинець". Навіть мова вся зорієнтована на чоловіка. Ви літератор, а не літераторка, лікар, а не лікарка.
Для реалізації можливостей особистості жінки історично були перекриті шляхи. А зараз там, де все зайнято чоловіками, надзвичайно важко жінці вибороти своє місце. Це пов'язано і багатьма факторами. По-перше, традиції, по-друге, певна чоловіча солідарність, по-третє, самі жінки звикли, що на поважних посадах чоловіки. Щоб виправити таку ситуацію, міжнародне право пропонує заходи "позитивної дискримінації", які на першому етапі варто було б закріпити в документах тимчасового характеру. Йдеться, зокрема, про певні гендерні квоти. За кордоном така практика поширена. Наприклад, Франція внесла до виборного закону і до Конституції норму: 50+1. Це означає, що до державних органів має обиратися не більше 51 відсотка людей однієї статі. У нашій нинішній Верховній Раді кількість жінок становить п'ять відсотків (на три відсотки менше ніж за попереднього скликання). Навіть ті політичні партії, які найбільше твердять про демократію, не ставлять категорично питання про партійні гендерні квоти. Вони не помітили наймасштабнішої революції XX століття, коли жінка, вийшла за межі домашнього господарства й увійшла у всі сфери соціального життя. А вся європейська соціалдемократія вже кілька десятків літ свою політику органічно пов'язує з гендерною демократією. Там більшість партійних списків формуються за схемою: чоловік - жінка, чоловік - жінка... І робиться це не для декларації, а з увагою до індивіда обох статей, їхнього побуту вдома, куди з розвитком комп'ютеризації все більше переноситься й основна праця людини.
Запитання поетовіполітику Іванові Драчу. І не лише йому...
Взагалі, коли мова заходить у нас про жінок у парламенті, то йдеться про некомпетентність, ніби жінки не здатні до управління. А чоловіки здатні? За врядування нашого чоловічого парламенту протягом дванадцяти років життя поліпшилося? За офіційними даними його рівень знизився у дванадцять разів. А за неофіційними у скільки, особливо серед окремих соціальних груп? То чому у нас не виникає питання: чи здатні ці чоловіки управляти? Апріорі ми вважаємо, що здатні. Якщо політик демократ Іван Драч, перебуваючи на посаді керівника галузі, на законопроекті про гендер пише (без усяких аргументів), що такий закон нашій державі не доцільно приймати, а його дружина, до речі, керує громадською жіночою організацією, яка першою в Україні в 1993 році виступила за гендерні перетворення, то він професійно готовий аналізувати явище? Як можна говорити сьогодні про демократію, відкидаючи гендер - її складову? Він завжди дуже гарно виступає, у тому числі й з питань становища жінки в Україні. Я б хотіла почути від нього конкретний аналіз сьогоднішньої гендерної ситуації. Зараз час конкретно вираховувати: було дванадцять заводів, стало тринадцять, що дає тринадцятий, а може, треба вісім, але путніх. Де ті люди: чоловіки й жінки, які на них працювали? Ніхто ж не дає аргументації. Ми говоримо взагалі. А людина конкретна.
Дорогі жінки, жіночки, баби! А де ж пані?
Та повернемось до наших жінок у парламенті. Як вони туди обиралися? Багато - за списками, тому, що вони були начальством у структурах, які їх висували, або кровно чи сімейно пов'язані з ними. Жінки ж, які могли б щось зробити, не дуже охочі до участі у цій нашій виборчій системі, бо тут діють зовсім інші методи боротьби, ніж ті, що записані в законі. Має бути задіяний великий громадський потенціал. Але що таке наші громадські жіночі організації? Я знаю, що вони є, але їхнього руху, як сучасного рівня діяльності, розвитку не бачу. Створення Української національної жіночої ради то не рух, то його дискредитація. Це засвідчено у брошурі про роботу Ради за три роки, виданій самою Радою. Вони збирають гроші, потім розвозять по селах подарунки і називають це діяльністю. Це може робити будьяка піонервожата, але не всеукраїнська організація в умовах, коли населення держави живе у дванадцять разів гірше, ніж дванадцять років тому, коли сто тисяч дітей на вулиці, коли жінка в середньому у країні отримує заробітну платню на двадцять - тридцять відсотків меншу, ніж чоловік, коли у нас мільйон онкологічну хворих і три мільйони інвалідів! Ви уявляєте: якщо офіційно інвалідів три мільйони то насправді усі п'ять, бо в нашій країні отримати статус інваліда можна стати ним. Отже, кожен десятий, дев'ятий інвалід... Та ще близько двох мільйонів психічно хворих... А сто двадцять зон ув'язнення в Україні! Там переважно чоловіки. У скількох із них відкрита форма туберкульозу? Це - смертники. Вони виходять на вулицю... Це не проблеми?! А вони (громадські діячки) зібрали цукерки, розвезли по Україні, або відвідали культурні заходи, показалися там з 5 10 хвилинним парадним виступом - і це називається робота жіночих організацій! І ще хочуть, щоб за це їх обирали до найвищої влади. Жодну жінкународного депутата не виховали в цій організації! Не проаналізували, як жінки працюють у політичних партіях. П'ять відсотків жінок у парламенті! Ті ж, які могли б бути надзвичайно корисними, такі, наприклад, як Зоряна Ромовська, яка працювала в комітеті з правової політики (це її кодекс з сімейного права, вона аналізувала цивільний, кримінальний кодекси, багато інших законів), - вони не обрані. Де жіночі організації? Якби був жіночий рух, то ми мали б жінок у парламенті. Мали б гендерно орієнтованих чоловіків. Треба працювати з чоловіками теж.
Я з симпатією ставлюся й до Катерини Ващук з парламентського аграрного комітету. Але ось почали вони створювати "жіночий парламент". І мене запрошують. "А чоловічий буде?" - запитую. Мені відповідають: "Чоловічий - на вулиці Грушевського". Ось вам жіноча меншовартість. Я особисто обирала той парламент, що на вулиці Грушевського. А вони десь там, у жіночому клубі, за інтересами, будуть виробляти якісь пропозиції до законів. У нас дуже легковажно ставляться до політики, до творення законодавчих норм. Колись Альберта Ейнштейна запитали, яку науку він вважає найскладнішою, сподіваючись, що він назве фізику. Та він відповів, що - політика. А для нас все дуже просто. Для того, щоб укласти досконалу правову норму потрібно років двадцять ученим працювати над проблемою, вивчати світовий досвід і реальні соціальні відносини, щоб вивести якесь правило. Воно має бути типове, а не таке, як нам здається. Тому, мабуть, наше право не можна виконати. Воно на рівні постанов. Таке поверхове ставлення до політики, в тому числі й правової, дискредитує її.
І що це за жіночий парламент? Як він створюється? Коли буваю на таких заходах з помпою, із запрошенням прем'єра, з пресою, з галасом, - це мені нагадує радянські часи, і стає сумно, що в нас мало людей, здатних серйозно практично щось здійснювати. Головне, як колись у комсомолі, аби прапори вивісити, гасла почепити, і обов'язково, щоб було телебачення... Якщо в них щось вийде, я вітатиму, але... Хто в тому "парламенті"? Ті ж самі громадські активістки. Кожна виступає: "На мою думку..." А де підстави на ту думку? Повторення загальновідомих істин то не є особиста думка. Виробляти якісь серйозні рішення можна і в тій же Всеукраїнській жіночій раді. Жіноча проблема - це не розважальна програма. Вона має велике соціальне значення для всього суспільства так само, як і чоловічі проблеми. І розв'язати її, як показав світовий досвід, неможливо поза чоловічими, поза суспільними проблемами. Звичайно, якщо розуміти її і серйозно до неї ставитися.
Ми не відпрацювали шлях жінки до парламенту. У нас багато розумних жінок, здатних там бути. Але ж ні! Вибір випав, приміром, на Прошкуратову з сільської школи. Це ж треба було довго шукати, щоб включити в першу п'ятірку Соціал-демократичної партії (об'єднаної) людину не з університету, не найбільш освічену, відому своєю творчою діяльністю жінку, а з села. Я не принижую нічиєї гідності. Але бачення, кут зору і села навіть чудової вчительки сягає щонайбільше області. Я слухаю їхні промови. Категоріальний апарат не працює, відсутній понятійний ряд. А що таке поняття, володіння політичною і правовою термінологією? Це здатність до узагальнень, до порівняльного аналізу, здатність побачити явища в межах держави, усієї країни. Виступала недавно ця соціал демократка й учила, як треба любити Україну Всі знають, що її треба любити. Але що робити з цією любов'ю, щоб Україна стала кращою? У нас партії зараховують жінок для антуражу, таких, щоб прикрашали собою чоловічу президію, а не тих, що здатні до масштабності мислення. Колись Юлія Тимошенко сказала, що справа не лише в тому, що у нашій Верховній Раді мало жінок, а в тому, що в ній є проблема чоловіків, мужчин. Бо якщо чоловік мужчина, то він і жінку матиме поряд не цяцьку, а гідного партнера. Чому наші чоловіки не можуть вимовити "пані"? Чому наші жінки не звертаються до "пана". Бо де ж ви тих панів і пані бачили? Бо вони поводяться у парламенті, як на буряковому полі.
Якось була я на одній нараді жінок з проблем гендерної демократії. І виступав там заступник голови обласної держадміністрації. Дуже добре говорив по писаному. Правильно, цілком з огляду на проблеми. А на завершення хотів щось таке гарне сказати від себе. І звернувся до жінок: "А напоследок я скажу (він виступав російською): желаю вам большого бабьего счастья!". Отак перекреслив усю свою гендерну промову. Далі слово мала я і спитала його: "Коли б це було в Англії, як би Ви звернулися до жінок? Мабуть, сказали б: леді. А у Франції? Напевне: мадам. А у нас - "бабы" або "дорогі жінки", "жіночки". Ми єдина країна, та ще Росія, де до людей звертаються за ознакою, як там кажуть, секс, за приналежністю до біологічної статі. Навіть у цьому я бачу проблему. Це проблема гендерної культури суспільства, соціальних цінностей особистості жінки й особистості чоловіка. І ці цінності не можуть бути одні менш вартісними, другі більш вартісними. У цьому й полягає гендерна демократія, яка передбачає паритетність стосунків, рівність як у домашньому середовищі, так і в публічному. Але утвердження рівності потребує відповідного рівня гендерної культури.
Дехто намагається підмінити гендерні питання демографічними. Так, у травні 2003 року на конференції Всеукраїнської організації "Дія" лідер Народно-демократичної партії В.Пустовойтенко прямо з президії зробив уточнення до гендерного виступу однієї з учасниць: "Нам потрібні жінки, щоб народжувати дітей". Не ставлю під сумнів його високе природне бажання одруженого чоловіка, який у своїх виступах не раз згадував своїх чудових синів. Та на конференції йшлося не лише про сімейне життя. І лідер партії тут був не як батько своїх дітей, а представляв політичну структуру, яка саме тому політична, що прагне до широкого спектра перетворень, які не зводяться лише до політики сімейної. До речі, ніхто не відкидав дітородної функції чоловіка, який не менш відповідає за народження дітей. За Конституцією України держава в рівній мірі турбується про материнство і батьківство (стаття 51). І партія, і її лідер, виробляючи свою позицію, мали б враховувати цю норму, конституційний принцип рівних прав і можливостей, тим більше, якщо вони орієнтують свою програму на європейський вибір.
Гендер і демографія - поняття різні. Гендерні питання - це не питання кількості чоловіків і жінок у країні, а це формування жіночності й мужчинності, їх вираження в усіх сферах життя. Світ дичавіє, коли забуває про гендерний компонент. Коли з наших високих трибун лунає: "Жінка має народжувати дітей", - я чую в цьому лише те, що "жінка особа меншовартісна", "жінка має бути відчужена від влади, від власності", "жінка - поза управлінням", "нехай вона отримує заробітну плату на третину меншу", "нехай її пенсія буде на 20-ЗО відсотків менша в середньому по країні, тому, що вона частину життєвого часу вкладає в народження дитини", "нехай жінка працює у дві зміни", "нехай ще й зараз праця сільської жінки вимірюється кінськими силами", "соціальні проблеми - то є проблеми меншовартісні у порівнянні з військовими, дипломатичними та іншими" і т. ін.
Прогулянка до Пекіна. Із задоволенням і не без моралі
Українське суспільство нині, на жаль, ще мало знайоме з європейською теорією гендерного розвитку. У 60 80 роках однією з найважливіших у світі вважалася проблема поліпшення становища жінок. Порушували її жінки, і розв'язати її намагалися жінки серед жінок. Феміністична! боротьба вже виявилася малоефективною. Це засвідчив аналіз діяльності і жіночих організацій щодо "поліпшення становища жінок", зроблений науковими установами ООН на світовому рівні. Проблеми чоловічі розглядалися як проблеми усього суспільства, а проблеми жіночі - як жіночі. Отже, ця ситуація потребувала переосмислення їхнього змісту і напрямків розв'язання, нових механізмів управління гендерними процесами на світовому регіональному та національному рівнях. Тому світ почав змінювати підходи до їх вирішення.
Так, вже 1995 року на Четвертій всесвітній конференції ООН в Пекіні вперше була широко поставлена гендерна проблематика, хоча в назві все ще значилося "зі становища жінок". Світ надзвичайно розмаїтий. І за рівнем свого розвитку одні країни дуже відрізняються від інших. Як, приміром, Центральна Африканська Республіка, де ще недавно імператор міг пригощати одних своїх друзів м'ясом інших, і Британське Королівство. Тому конференція розглядала становище жінок, як певної спільності, але з точки зору проблеми рівності обох статей. Акцент змістився від концепції "поліпшення становища жінок" до концепції "гендерної рівності". У такій постановці вже йдеться не лише про проблеми жінки, а й чоловіка, його виховання, світогляду, задіяності в систему виховання, домашнього господарства, кримінальної дискримінації, залучення жінки в систему прийняття загальносуспільних і загальнодержавних рішень нарівні з чоловіком, входження її в політичні партії. Отже, це ті проблеми, розв'язувати які мають і чоловіки. Вони настільки жіночі, наскільки й чоловічі.
На тій пекінській конференції була й наша делегація з шести осіб, та сто жінок прибули на Форум, який відбувався одночасно. Але жінки з інших країн, особливо з африканських, прибули з цілими програмами: що має бути включено в документи конференції, що треба вимагати від ООН, що вони мають запропонувати для світового, регіонального й національного розвитку. Ми ж приїхали в Пекін на розваги. Були не підготовлені. Приміром, доповідь, яку прислали в Україну за два місяці до конференції, я побачила тільки там. А якби ми вдома попрацювали над нею, то могли б розробити і свої програми по всіх дванадцяти напрямках, які там розглядалися. А це і охорона здоров'я, і освіта, сфера праці, проблеми миру, проблема перебування військ на чужих територіях та інші. Це ж усе безпосередньо стосується і нас. Ми ж запропонували тільки проблему Чорнобиля. Чому так важливо виступати на такій міжнародній трибуні? Тому що тоді ООН включає ці питання до своїх програм, посилає експертів, виділяє певні кошти на розв'язання тих проблем у країнах, організовує навчання.
Говорю я зараз про Пекін не заради приємних спогадів, а для того, щоб врахувати його уроки. Вже сьогодні потрібна копітка підготовка до П'ятої всесвітньої конференції. Маю на увазі не кошти для розваг в Австралії, де відбудеться конференція, а серйозні розробки, розрахунки, доказові пропозиції. Чи хтось про це сьогодні дбає?
Після Пекінської конференції ми, можна сказати, серйозно замислилися над гендерною ситуацією в Україні. Активізуючи роль у цьому відіграла й Програма ПРООН "Сприяння гендерній рівності". До вивчення й пропаганди гендеру включилися Всеукраїнська організація "Ліга жінок - виборців України "50/50", Одеський науковокоординаційний центр з гендерних питань, Київський інститут гендерних досліджень, Всеукраїнська жіноча організація "Дія" та інші. Було видано книжку Гендерний аналіз українського суспільства". Потім ми почали аналізувати європейське законодавство про рівні права і можливості. Наприклад, у Швеції, де гендерний закон вже вдруге приймається, особливий акцент ставиться на працю. Там над цією проблемою працюють соціал-демократи починаючи з 70х років. Сам розвиток соціал-демократії включав і свободу жінки. У 8090 роках там спочатку партії вийшли на квоти 50+1, а тоді й парламент дійшов до відповідних законодавчих норм. У шведському парламенті з 349 місць - 149 або 42,7 відсотка належить жінкам. Ця країна займає перше місце у світі по представництву жінок в органах законодавчої влади. На другому Данія (38 %), за нею Фінляндія (36,5%), Норвегія (36,4%), Ісландія (34,9%).
Дехто каже, що жінки потрапили в парламент тому, що в цих країнах добре організоване економічне й соціальне життя. Гадаю, що навпаки. Наявність критичної маси жінокпарламентарів зумовила прийняття законів, які гарантують рівноправність жінок і чоловіків, а життя стило об'єктом державної уваги, захисту й впливу на його гуманний зміст саме тому, до в рішеннях щодо нього брали участь жінки нарівні з чоловіками.
У нас же дуже важко вести предметну розмову - виявляється надзвичайно багато різних поглядів, причому, не з точки зору традиційних течій: ліберали, консерватори, соціалісти, марксисти. Він, може, й лібералі, але сам не знає, що він ліберал. Як консерватор, то він думає, що це від слова консервувати. А нам сьогодні пропонують пропорційну систему виборів, щоб було, як у Європі. Але ж там ця система два три століття працює. А в нас, коли читаєте партійні чи передвиборчі програми, спробуйте розберіться, кого підтримати. Що, скажімо, в тій ліберальній партії ліберального, які свободи і кого вони захищають? Але ми все робимо так, у пришвидшеному варіанті. Це вже традиційно, ще з часів Російської імперії. Цю не кращу традицію Україна перейняла. Замість того, щоб за міжнародними стандартами все підрахувати, знайти індикатори людському факторові, в тому числі й гендерний індикатор людського розвитку, ми захоплюємося маніфестуванням, чимось загальним без концептуального підходу. На мій погляд, чого нам найбільше бракує, то це концептуального бачення того, що робимо. Дуже багато двійочників і трійочників прийшло до влади (я була викладачем вузу і можу судити про рівень). Вони не володіють понятійним апаратом, оперують буденними термінами, а отже, мислять предметне, на побутовому рівні. Державний аналіз потребує погляду дальшого й бачення світу ширшого, ніж "у вікні". Обговорюється, приміром, закон про гендер, і народний депутат каже: "А что это, напрімєр, мнє даст?". А може, він вам нічого й не дасть, але закладе фундамент для процесу... Щоб розібратися в цьому, треба "мати поняття", володіти здатністю до узагальнень, бачення тенденцій і процесів.
Я вивчала європейські гендерні закони. Литовці виношували свій два роки, шведи над ним працювали вісім років. Україна могла б використати досвід цих та інших країн і не витрачати часу. У Російській Думі нині тривають спроби прийняти гендерний закон. Він вже пройшов перше читання. Наші ж народні депутати, напевне, звернуть на нього увагу вже після Таджикистану. Проект Закону "Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок" було подано до Верховної Ради України попереднього скликання ще в жовтні 1999 року. Законодавча ініціатива належала М.Ковалку. Після доопрацювання проекту до неї приєдналися народні депутати І.Осташ, З.Ромовська, К.Самойлик. Хочу сказати, що мені дуже приємно було працювати з народним депутатом України М.Ковалком. Він "технар" за освітою, але це не заважало, а може, й допомогло йому точно осягнути суть гуманітарної проблеми. Робота була складною. Та закон "Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок" не пройшов. І не тому, що був не найкраще виписаний. Як тільки прозвучала його назва - хоч там, навіть про гендер не згадувалося - у залі парламенту з хвилину стояв гул. Отже, депутати його не сприйняли. У той час Державний комітет України у справах сім'ї і молоді подав концепцію поліпшення становища жінок. За неї у нашому парламенті проголосували понад сто депутатів, і десь близько ста - за гендерний законопроект. Словом, усе було відхилено. Тоді ж свій законопроект подав народний депутат В.Костицький: "Про стратегії поліпшення становища жінок". Хоч він деякою мірою торкався проблем гендеру, але концептуально - це знову крок назад до концепції "поліпшення становища жінок". Сама назва закону - це теж стратегія.
Коли, нарешті, мама кине мити раму?
Після обговорення проекту В.В.Костицького, вирішено було об'єднати усі три напрацювання. Почалася складна робота у парламентському комітеті. Здавалося б, прийнято Конституцію України, де визначним пріоритетом є права людини, які торкаються не тільки чоловіків і сині , а й жінок і дочок, Україна вже підписала усі міжнародні документи з гендерної, демократії, взяла участь у спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з порядком денним "Жінки у 2000 році: рівність між жінками й чоловіками, розвиток і мир у XXI столітті". Та я переконалася, що більшість наших депутатів просто не знають, що робляться у світі, самі мають патріархальне мислення, не розуміють, що таке егалітарна сім'я, паритетна демократія, гендерна культура.
І все ж потуги навколо гендерного законопроекту не минули марно. Згодом до Верховної Ради в порядку законодавчої ініціативи було подано ще два проекти: "Про забезпечення рівних прав жінок та чоловіків" (підготовлений народним депутатом Р.Зваричем) і "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків" (народні депутати О.Волков, О.Біловол). Тепер справа полягає в тому, як і де знайти політичні сили і політичну волю в Україні, щоб не просто поговорити ще раз про любов до "жіночок", а розібратися з тими чотирма проектами і прийняти закон, який є показовим у ставленні держави до прав людини, до гендерної перспективи.
Нині можна відзначити кроки, які здійснює Державний комітет України у справах сім'ї та молоді. В його структурі створено спеціальне управління, в межах якого виділено й окремий відділ гендерної політики. Комітет разом з Проектом ПРООН з гендерної рівності розгортають велику пропагандистську, просвітницьку й освітянську роботу з питань гендеру.
Гендерною проблематикою все більше цікавляться на місцях. Так, надзвичайно сучасне за змістом рішення з питань гендерних перетворень підписав цього року київський мер Олександр Омельченко. Столиця має відповідально поставитися до його виконання. Адже суть не в тому, щоб замінити слова "жіночі питання" на "гендерні", чи "поліпшення становища жінок" на "гендерні перетворення", а осмислити реальні соціальні процеси, побачити в них тендерний компонент, оволодіти гендерним підходом, осягнути гендерні перспективи. А це означає - орієнтувати всю діяльність на людину. І не на абстрактну людину, а на чоловіка і на жінку. В країні, де простіше було всім разом будувати комунізм, ніж кожній особистості формувати своє власне життя, планувати й здійснювати свою власну життєву програму, це нелегко. Проблема гендеру потребує знань, ними треба оволодівати. Для цього потрібен також політичний час.
Лекцію конспектувала Галина ПЕРЕСУНЬКО
